Новий закон про вибори: Міняти коней на переправі

Влада та політика

Новий закон про вибори: Міняти коней на переправі
5 лютого 2010

Зміни до закону про вибори Президента України, внесені Верховною Радою за п’ять днів до голосування й підписані Віктором Ющенком, ставлять під сумнів демократичне проведення другого туру й штовхають країну в бік дестабілізації політичної ситуації.

Основний зміст поправок до закону про вибори Президента, що набули чинності 5 лютого, стосується чи не найважливішого принципу у демократичному функціонуванні виборчих комісій, коли засідання вважається правочинним за наявності 2/3 від її складу. Відтепер ця норма скасована.

Президент у заручниках

Якщо звернути увагу на голосування в парламенті, то за прийняття законопроекту № 6004, який ініціювала фракція Партії регіонів, то найбільшим сюрпризом стало голосування за нього частини фракції НУНС, а саме депутатів з групи “За Україну!” під керівництвом В’ячеслава Кириленка. Такий факт змушує стверджувати, що подібне голосування було узгоджене з Президентом України Віктором Ющенко. Однак, попри наявність доволі серйозної залежності даної депутатської групи від Президента, робити однозначний висновок про причини такого кроку зарано.

Заява прем’єр-міністра Юлії Тимошенко про те, що Президент України Віктор Ющенко домовився з лідером парламентської фракції та кандидатом в Президенти Віктором Януковичем для досягнення перемоги останнього, яка пролунала відразу після закінчення голосування, має право на існування. Однак, дозволимо собі припустити, що вона дійсна лише у першій частині, де йдеться про наявність домовленостей.

Органи місцевого самоврядування (міські та обласні ради) фактично можуть грати роль довірених осіб кандидатів у Президенти

Ще одним нововведенням є те, що органи місцевого самоврядування (міські та обласні ради) фактично можуть грати роль довірених осіб кандидатів у Президенти та подавати кандидатури до складу дільничних комісій через окружні комісії, якщо самі кандидати в Президенти їх не змогли подати. Тобто, органи, які не є суб’єктами виборчого процесу, фактично отримують можливість формувати дільничні комісії у разі імовірної нестачі членів комісії від кандидатів у Президенти України.

Ця норма виглядає доволі небезпечною, оскільки може призвести до втручання місцевих еліт до виборчого процесу і навіть свідоме блокування списків членів ДВК від окремих кандидатів, з метою заміни їхніх представників. Це виглядає як один зі сценаріїв зриву виборчого процесу, оскільки навряд чи штаби обидвох кандидатів не спроможні надати своїх представників для роботи у ДВК.

Нові зміни можуть призвести до втручання місцевих еліт у перебіг виборчого процесу і навіть до його зриву

Питання непотрібності кворуму для правочинності дільничної комісії ставить під сумнів паритетність репрезентації членів комісії від Віктора Януковича та Юлії Тимошенко. Навіть більше, створює ситуацію, коли представники одного кандидата можуть маніпулювати не тільки з організацією попередніх засідань комісії для виключення зі своїх лав представників конкурентів, а й організації дня виборів практично без контролю протилежної сторони.

Підпис Президента під цим законом ставить під сумнів не тільки демократичність виборів під час другого туру, а й значно ускладнить політичну кар’єру Віктора Ющенка, який стає заручником домовленостей з Партією регіонів.

Підтримка нового закону чинним Президентом значно ускладнить політичну кар’єру Ющенка, який стає заручником домовленостей з Партією регіонів

Введення цих змін до закону про вибори Президента України створює ситуацію, коли в день голосування і під час підбиття підсумків країна порине у вир судових процесів та вуличних акцій, що може призвести до суттєвого затягування оголошення результатів виборів. Не виключено, що це є сценарієм збереження при владі чинного Президента Віктора Ющенка на невизначений термін.

Здивувати світ

Водночас такі дії глави держави, який постійно наголошує на своїй вірності демократичним принципам, можуть ще більше підірвати імідж України на міжнародній арені, який і так надто впав через відсутність заявлених реформ.

Європа, яка пильно слідкує за виборами в Україні й схвально відгукнулася про проведення першого туру, на прийняття поправок до виборчого законодавства відреагувала миттєво. Уже 4 лютого декілька членів Європарламенту з міжнародних справ, включаючи керівника парламентської місії зі спостереження за виборами в Україні Павла Ковала, закликали керівника дипломатичного відомства ЄС баронесу Кетрін Ештон офіційно відреагувати на внесення українським парламентом змін до закону про вибори Президента України.

“Рішення змінити виборчі правила в період між турами президентських виборів викликає серйозну стурбованість щодо вразливості цих виборів перед порушеннями і підтасовуванням голосів, які можуть підірвати остаточний результат”, – ідеться в заяві депутатів Європарламенту.

У свою чергу, доповідач моніторингового комітету ПАРЄ по Україні Ренате Вольвенд сподівається, що внесені поправки не будуть застосовані 7 лютого, оскільки за лічені дні, що залишаються до другого туру виборів, неможливо провести належну роз’яснювальну роботу серед усіх співробітників виборчкомів.

Однак, враховуючи той поспіх, з яким ці поправки вносилися й приймалися, можна прогнозувати, що звернення депутатів Європарламенту та інших європейських чиновників почуті не будуть і не приведуть до скасування чи хоча б відтермінування нової редакції закону про вибори Президента України.

Головним висновком ситуації, яка склалася з прийняттям законопроекту №6004, можна вважати те, що представники української влади так далеко зайшли у своєму цинізмі, що вже не помічають, що втрачають більше, ніж виграють – заради тимчасових кар’єрних вигід суттєво погіршують й імідж країни, і власне політичне майбутнє.

Введені у дію норми не тільки створюють перешкоди для вільного процесу виборів, а й ставлять під сумнів доцільність проведення другого туру

Адже введені у дію норми не тільки створюють перешкоди для вільного процесу виборів, а й ставлять під сумнів доцільність проведення другого туру виборів з такими процедурними нормами. Можливо, що ціною прийняття цього законопроекту є обіцяне прем’єрство для чинного Президента з боку Віктора Януковича, однак це водночас може стати остаточним кінцем політичної і навіть громадської кар’єри Віктора Ющенка.

Станіслав Федорчук, для Новинаря

«Камо грядеши, Донбас?» До питання про міф Донбасу

«Камо грядеши, Донбас?» До питання про міф Донбасу

Міф про Донбас виринає на поверхню політичної дискусії практично напередодні обидвох останніх президентських кампаній в Україні, сприяючи доволі маргінальному, реактивному ставленню до цього краю з боку доволі великої частини українського політикуму та інтелектуалів, а також переконуючи мешканців краю, у їхній «окремішності», «інакшості», фактично відокремленості від України. Однак, влада міфу поширюється насамперед на тих, хто знаходиться в його полоні та є його ретранслятором.

В основі міфу про Донбас лежить не тільки реальне бажання місцевих політичних сил стати володарями всієї країни, а й доволі незначні знання українських інтелектуалів щодо самого краю. Засновок перший і найголовніший – неможливо розглядати Донбас як категорію позаісторичну і стало гомогенну. Попри те, що більшість оглядачів стверджує про промислове коріння краю і відповідним чином структуровану соціальну організацію життя мешканців, з його космополітичним укладом та наявністю кримінального походження капіталів основних володарів Донбасу, фактом є те, що міграційна активність українського та іноетнічного контингенту була доволі високою протягом всього ХХ століття і часто зумовлювалася волею столиці всіх пролетарів – Москви.

Водночас, мусимо стверджувати, що висока щільність населення Донбасу є результатом не тільки і не стільки активності українського контингенту після зруйнування Запорізької Січі, а скільки цілеспрямованою політикою імперського центру з створення міст для видобутку сировини – солі, вугілля, а згодом і металу за допомогою іноземних інвесторів. Фактично, примусова індустріалізація Донбасу сприяла зменшенню частки населення, яке мешкало в сільській місцевості, створюючи передумови для їх денаціоналізації. Водночас, не слід забувати, що адміністрація заводів та вугільних копалень не могла бути орієнтованою на українську ідентичність, за своєю природою вони були носіями цінностей імперії, в яких не було місця для етнічної ідентичності. В битві між двома версіями опанування Донбасу: українській (аграрній) у вигляді козацьких сіл та хуторів та імперській (індустріалізованій) перемогла остання. Двадцяте століття для Донбасу стало переломним моментом, оскільки більшовики не тільки продовжили імперську версію колонізації Донбасу, а й принесли нові підстави для створення штучної – пролетарської ідентичності, яка будучи прошарком керованим, а не керуючим, втрачала не тільки згадку про своє походження (національне, станове), а ставала нещадно визискуваним знаряддям для видобутку ресурсів. Також, доволі багато зусиль було докладено для оспівування Донбасу як «землі обітованої» для тих людей, які бажали важкого, але заробітку, «фіксованого пайку» навіть під час Голоду 1932-1933 років.

З іншого боку, робити вигляд, що з появою української державності Київ як столиця і уособлення влади зміг запропонувати нову модель для відносин з Донбасом було б недоречним. Бурхливі дев’яності в Донбасі пройшли практично за повного невтручання київської влади у процеси розподілу майна між новими господарями Донбасу, а режим Кучми навіть встиг повноцінно опертися на підтримку донецького клану для боротьби з опозицією і вийти на новий рівень репрезентації у центральних органах влади. Неправдою буде і те, що за президентства Віктора Ющенка була створена принципово нова модель відносин з Донбасом. Ці відносини обмежувалися контактами на найвищому рівні, за повної імпотенції центральних органів влади. Окремі представники «донецького клану» доволі часто були радими відвідувачами Секретаріату Президента. І подейкують, що відносини часто було доволі продуктивними для обидвох сторін.

Однак, найголовніше питання – шляху Донбасу до інтеграції в український простір чи його подальшу деукраїнізацію, слід хоча би раз, оглянути з точки зору проактивної політики центру, а не аморфному констатуванні стану справ. Будьмо відверті, ані українські інтелектуали, ані третій сектор, ані жодні урядові чинники не розглядали роботу в Донбасі як пріоритетну з точки зору перспективи. Майбутнє Донбасу доволі сумнівне, ресурс основних галузей промисловості добігає свого кінця, величезна кількість населення краю змушене йти у сектори тіньового бізнесу або ставати у лави безробітних. Поза сумнівами, такий стан речей аж ніяк не сприяє підвищенню цінності «України» в очах мешканців Донбасу, чиї найкращі часи припадають на період активної індустріалізації другої половини ХХ століття, коли створювалися нові робочі місця і промислові потужності краю. Дев’яності роки минулого століття стали чинником у свідомості пересічного мешканця Донбасу, коли за повного невтручання держави окремі особи змогли не тільки здійснити привласнення підприємств, а й довести, що місцева еліта є доволі незалежною від нового політичного центру. Звідси проблема легітимності української влади в Донбасі, коли практично кожен призначений голова обласної державної адміністрації є особою, узгодженою з місцевими політичними та економічними господарями, особа, залежна більше від їхньої волі, ніж державної політики. Робити вигляд, що такий стан справ є нормальним – робити передумови для плекання не тільки сепаратистських настроїв, а й надання їм раціональності та прагматичності в очах населення.

Здійснення державою своїх повноважень є водночас демонстрацією та ретрансляцією символів, саме тому, вакуум символів української влади в Донбасі був замінений місцевою владою на радянську зрозумілу для населення риторику та символіку. Радянськість в Донбасі є результатом не тільки діяльності місцевої влади, яка виросла з комсомольських та партійних організацій, а насамперед результат бездіяльності центру. З іншого боку, легка відмова українського інтелектуального середовища від приділення уваги Донбасу як українського простору є свідченням недалекоглядності і провінційності. З іншого боку, відсутність амбіцій центральної влади щодо перетворення Донбасу на новий український індустріальний центр, надолужується амбіціями місцевої еліти на посідання влади в Україні. Однак, молодість регіональної еліти і надмірна зацикленість на родових проблемах походження не дає реалізуватися цьому плану. Надмірна агресивність представників донецької еліти по відношенню до всього українського – це проблема самооцінки та перешкода у інтеграції в український простір. Не слід також відкидати той фактор, що плекання міфу про окремішність Донбасу всіляко підтримується представниками місцевої еліти, надає їм ледь не месіанського призначення в очах місцевого населення. Проте, це знову ж є фактором політичної незрілості місцевої еліти, яка сподівається здобути прихильність своїх виборців на гаслах протистояння процесам перетворення «Малоросії» та «УРСР» на «Україну».

Проект модернізації України неможливий без інтеграції Донбасу до її політичного, економічного та культурного життя. І головним процесом, який мусить бути поставлений наріжним каменем цієї модернізації є створення єдиного комунікаційного поля, з чітко визначеними пріоритетами. Ситуація коли місцева влада фактично одноосібно визначає процеси виховання та освіти, максимально політизуючи питання соціалізації майбутніх громадян України є злочином, оскільки створює причини для плекання антиукраїнських настроїв. Саме тому, питання культури та освіти мають бути сконцентровані у виконавчих органів влади у Києві, натомість місцеві громади мають отримати більшу економічну незалежність. Тобто, говорячи мовою політики – максимальна економічна лібералізація для місцевих еліт (в тому числі Донбасу), в обмін на абсолютну владу центру в царині інформації, освіти, науки та виховання майбутніх громадян України. Питання поширення та трансляцій цінностей та пріоритетів не може бути у руках молодих регіональних еліт, які шукаючи додаткові електоральні ресурси, ладні виховувати відверту ворожість до «України», протиставляючи її Донбасу. Безкарність еліт у антидержавних діях та словах водночас є діагнозом щодо стану безпеки української держави, і свідченням залежності органів безпеки від місцевих еліт в більшій мірі, ніж українських законів та здорового глузду.

Станіслав Федорчук, спеціально для «Українського погляду»

Чому Бандера лякає українців? До питання національної неповноцінності

Чому Бандера лякає українців? До питання національної неповноцінності

Присвоєння Степану Бандері звання Героя України, яке відбулося між першим та другим туром президентських виборів, не викликало особливої дискусії в українських ЗМІ. Причиною цьому є не тільки сконцентрованість політиків та ЗМІ на передвиборчій агітації, а реальна неспроможність жодної зі сторін коментувати цю подію. Певною мірою вона свідчить і про мислення сучасної політичної еліти та її вартості. Постать Степана Бандери в контексті політичної історії України залишається табуйованою темою.

Деякі оглядачі могли б звести опис цієї проблеми до суто риторичної, мовляв, обговорення політичного та історичного значення Степана Бандери може стати доволі не толерантним для багатьох сучасних політичних діячів, окремих країн і навіть етносів. Однак, зважмо на те, що надання оцінки власним історичним персонам має здійснюватися всередині самої країні і рівень дискусії має бути належним, адже йдеться не тільки про окрему людину, а цілу добу в житті українського суспільства.

Натомість маємо інше – присвоєння звання Героя України Степану Бандері як звичайну констатацію розуміння частини політичної еліти його внеску до становлення української державності в ХХ столітті. Навряд чи для людей, які брали участь у боротьбі за українську незалежність, така констатація додала нових аргументів на користь Степана Бандери. Причин декілька. По-перше, для них Степан Бандера і без наказу Президента України Віктора Ющенка був Героєм України. По-друге – хто ще є Героєм України, що реально означає цей статус?

Політичний мінімалізм

Сучасні політичні партії в Україні змагаються за голоси виборців за допомогою засобів масової інформації та публічної діяльності окремих політиків, практично не здійснюючи політичної чи громадської активності на рівні адміністративних одиниць. Окрема пора – вибори, коли хаотично збираються передвиборчі штаби, які зазвичай грають роль звичайних рекрутингових агенцій для участі у процесі організації виборів на місцях. Політичний мінімалізм вражає, адже реальної, глибинної підтримки партій немає, натомість є віра чи сподівання, пов’язані з окремими лідерами.

Якщо поглянути на феномен Степана Бандери під цим кутом, то матимемо серйозні причини для розчарування у нинішньому стані справ. Організація українських націоналістів, яка діяла в Галичині та закордоном, налічувала заледве чи 20 тисяч членів і, не маючи свого політичного представництва в польській державі, здійснювала свою активну діяльність. За основу було покладено принцип дії – «чину», коли діяльність мала дорівнювати доконаним фактам і вчинкам. Саме тому практично всі політичні партії українського походження мали свої стосунки з ОУН, іноді навіть вкладаючи кошти у розвиток організації. Причому, організація від початку прагнула бути присутньою у всіх місцевостях – від маленького села до великих міст.

З іншого боку, вона мала доволі чіткі принципи та жорстку дисципліну, яку можна порівнювати з військовою. Мета боротьби була доволі прозорою: «Здобудеш українську державу або згинеш у боротьбі за неї». Максималізм мислення дорівнював максималізму вчинків. Навряд чи цим може похвалитися хоч одна громадська чи політична організація в сучасній Україні, і причина цьому аж ніяк не новостворена українська держава, а реальний брак громадян, для яких Україна і майбутнє українського народу є беззаперечною цінністю.

Тероризм і визвольна боротьба

Кожен поневолений народ бореться за своє визволення за допомогою тих засобів, які є в його розпорядженні. Серія здійснених за наказом Степана Бандери терактів в Галичині проти представників польської влади, особливо міністра внутрішніх справ Бронислава Пєрацького, були проявами боротьби за незалежність від Польщі. Попри всі претензії польських речників нашої сучасності, діяльність польських окупаційних органів влади до українців заслуговувала на адекватну оцінку українським населенням і це – частина ставлення до нього.

Під час Львівського судового процесу, який відбувався над членами Організації українських націоналістів слово «українець» та «Україна» чи не вперше з’явилось на шпальтах польських газет і навіть більше – частина польських журналістів «відкрила» для себе не похмурих терористів, а молодих студентів, які готові піти на смерть в ім’я майбутньої української держави. На цьому процесі Степан Бандера сказав про своє ставлення до свого життя та життя членів організації: “Тому, що в цій залі розглядали атестати (замахи на життя – авт.), що їх виконувала Організація, міг би хтось думати, що Організація не рахується з життям людини взагалі і навіть з життям своїх членів. Коротко скажу: люди, які весь час у своїй праці є свідомі, що кожної хвилини самі можуть втратити життя, такі люди, як ніхто інший, вміють цінити життя. Вони знають його вартість, ОУН цінує вартість життя своїх членів, дуже цінує…”.

Друга Світова: український Апокаліпсис

Боротьба двох тоталітарних монстрів – націонал-соціалістичної Німеччини та комуністичного СРСР за панування в Європі призвела до змін в тогочасній геополітичній карті світу. Карпатська Україна першою з усіх українських земель прийняла удар союзників Німеччини – Угорщини і все одно встигла проголосити свою державність і мрію про майбутню українську державу зі столицею в Києві у березні 1939 року.

Організація українських націоналістів поділилися на два табори, один з яких проголосив шлях прагматичного використання всіх ресурсів для здобуття української державності, другий відкинув сподівання на будь-яке реальне союзництво з націонал-соціалістичною Німеччиною.

Вже 30 червня 1941 року Організація українських націоналістів під керівництвом Степана Бандери проголосила Акт відновлення української державності у Львові, відмовившись від вимоги німецького командування скасувати його. Степан Бандера та його однодумці опинилися в німецьких концтаборах. Мати силу і волю кидати виклик світовим потугам, якими була Німеччина і СРСР, могла тільки віра у власну обраність та максимальна відданість. Тому тепер, коли окремі політики, чия вартість вимірюється годинами телеетерів та написаними копірайтерами текстів або кількістю рахунків у кіпрських банках, намагаються оцінювати Степана Бандеру як Героя України, виникає гидкий осад штучності їхніх слів. Українські політики – це політичні карлики родом із комуністичного та кримінального минулого, які не тільки далекі від проблем українського суспільства, а й не здатні стати національними лідерами. Проблема не тільки в походженні, а насамперед змісті та філософії їхньої дії.

Виникнення Української повстанської армії – частково результат політичної та адміністративної політики Організації українських націоналістів під керівництвом Степана Бандери. Фактично це була боротьба за Україну майбутнього, вільну від СРСР та Німеччини.

Знищення мільйонів українців у Другій Світовій війні довело одне – лише власна держава здатна захистити український народ від зникнення. Те, що в УПА було достатньо офіцерів Червоної Армії та представники практично всіх національностей Союзу лише показує універсальність ідеї УПА: «Свобода народам – свобода людині!»

Бандера: політик і символ

Попри те, що майбутнім поколінням істориків та політологів лише належить дослідити життєвий шлях Степана Бандери, слід сказати, що символічна вага його імені досі несумірна з будь-якими сучасними політичними діячами. Практично весь визвольний рух другої половини ХХ століття в Україні класифікувався як «бандерівщина», незалежно від реальної політичної приналежності чи ідеологічного спрямування. Це визнання не тільки досягнень Степана Бандери та Організації українських націоналістів, а й свідчення закоріненості в свідомості образу людини, яка прагне до незалежності України.

Таке прагнення і досі лякає представників не тільки старої комуністичної партійної та номенклатурної «еліти», яка змінила свої партійні квитки вже багато разів, оскільки становить для них пряму загрозу. Жити в Україні, в якій можуть народжуватися нові «Бандери», які здатні викликати до відповіді будь-якого політичного діяча та державного функціонера іменем українського народу – це загроза нинішній пародії на сучасну Україну.

Тінь Бандери і мармуровий дім

Присвоєння імені Героя Україні Степану Бандері – це надто мала частка того, що мало відбутися. Таке рішення не тільки спізнилося на два десятиліття української державності, а й виглядає певною спробою швидкого вирішення питання того історичного досвіду, який був ним залишений. Перелік частини сучасних Героїв України, поруч з якими тепер Степан Бандера, показує їхню мізерність і недоречність. Однак тепер є відправна точка, після якої, сподіваємось, буде важче давати це звання. Навіть сама тінь Степана Бандери, яка показалася під час присвоєння звання Героя, достатньо налякала представників противників української державності, адже для них він символ справжньої України, в якій є місце тільки для тих, хто діє їй на користь.

Станіслав Федорчук

Приїзд Зурабова: Нове російське перезавантаження

Влада та політика
Приїзд Зурабова: Нове російське перезавантаження
Вчора, 15:44 Станіслав Федорчук Новинар
Приїзд Зурабова: Нове російське перезавантаження
АР
Зурабов прибув в Україну після
піврічної затримки
Приїзд російського посла в Україну, призначеного ще півроку тому, знаменує відкриття нової сторінки у стосунках двох держав. Росія не без втіхи зазначає, що це стало можливим після програшу Ющенка на виборах – персони, що прийшла до влади завдяки помаранчевій революції і стала головним подразником для російського керівництва протягом останніх 5 років.

Новий посол РФ Михайло Зурабов прибув до Києва 25 січня. В аеропорту “Бориспіль” він несподівано для багатьох зробив заяву для преси українською мовою. Такий початок роботи нового посланника потішив український дипломатичний корпус. Але далі ніяких несподіванок не сталося. Зурабов вручив копії вірчих грамот главі МЗС Петру Порошенку й уникнув зустрічі з Віктором Ющенком.

Загроза українізації

Пригоди Михайла Зурабова розгортаються у кращих традиціях російського політичного трилеру. Зав’язкою історії з його призначенням стало серпневе загострення відносин між Україною та Росією, ініційоване Дмитром Медведєвим за допомогою відеозвернення до Віктора Ющенка. В ньому російський лідер звинуватив українську владу в антиросійській політиці і відмовився співпрацювати з чинним Президентом, залишивши нового посла на невизначений термін в Москві.

Відмова від відносин з третім главою української держави російської влади доволі анекдотична, оскільки виявляє всю авторитарну сутність російського режиму, який ладен не мати офіційного речника в країні, в разі якщо він психологічно не сприймає керівника сусідньої держави.

Суть претензій до України стала більш зрозумілою після виступу Путіна, де він заявив про недопущення українізації політичного життя в РФ

Суть претензій стала ще більш зрозумілою після виступу прем’єр-міністра РФ Володимира Путіна на засіданні Державної ради в Кремлі через кілька днів після першого туру виборів в Україні, під час якої він заявив: “Ми постійно маємо думати над вдосконаленням політичної системи Росії, своєчасно вносити необхідні корективи, але діяти, звичайно, слід вкрай акуратно – в жодному разі не допустити українізації політичного життя Росії”. Водночас, Володимир Путін визнав, що протилежним полюсом “українізації” є тоталітаризм та деспотизм, до яких “неможна впадати”.

Така висока оцінка політичної системи України російським керівництвом більше виглядає як аванс, ніж реальність. Однак український рівень політичної культури та конкуренції доволі високий і це є головним подразником для політичної системи Кремля, побудованої на монологічності дій влади і штучній конкуренції партій, які є контрольованими. Спроба маніпулювати з призначенням посла РФ в Україні зіграла проти російської влади, показавши доволі малий арсенал перемовницьких засобів та важелів впливу.

Час робити ставки

Попри те, що основні гравці на “українському полі” з боку РФ спочатку сприйняли факт призначення Михайла Зурабова доволі прохолодно, а “головний спеціаліст з країн СНГ” Костянтин Затулін навіть дозволив собі критику цього призначення, але вже на наступний день виправив свою помилку, визнавши слушність призначення послом саме Зурабова.

Вочевидь, що з призначенням посла ціла низка проросійських кіл в Україні очікувала можливого пожвавлення роботи напередодні президентських виборів. Однак вийшло навпаки. РФ не змогла використовувати свого посла під час президентської кампанії в Україні.

З призначенням посла ціла низка проросійських кіл в Україні очікувала можливого пожвавлення роботи напередодні президентських виборів. Однак вийшло навпаки

Врахувавши помилки такої поведінки, російське керівництво, скоріш за все, вирішило виправити ситуацію і вислати посла у проміжок між першим та другим туром виборів, а не чекати на інавгурацію нового українського Президента.

Ще одним доказом на користь версії, що Росія все ж таки намагатиметься зіграти свою скрипку під час виборчої кампанії в Україні, хоч подібні спроби і буди провальними 2004 року, став приїзд в Україну колишнього посла, а тепер радника президента Росії Віктора Черномирдіна.

Під час театралізованого представлення цих дій президент РФ навіть висловив свої побажання до майбутньої влади в Україні: “Сподіваюся, що в результаті остаточного підбиття підсумків в Україні виникне дієздатна ефективна влада, налаштована на розвиток конструктивних, дружніх та всесторонніх відносин з Російською Федерацією”. Після цього Дмитро Медведєв фактично вдруге доручив Михайлу Зурабову виконувати функцію посла на Україні.

Двічі затриманий

В політичній біографії Михайла Зурабова вже траплялися подібні казуси, коли призначення відбувалося задовго до реального вступу до посади. В грудні 2007 року нібито було підписано наказ про його призначення радником президента РФ Володимира Путіна, і навіть напис на кабінеті з прізвищем Михайла Зурабова з’явився на дверях кабінету в адміністрації.

Однак новий президент РФ Дмитро Медведєв підписав наказ про призначення його на посаду свого радника лише в травні 2008 року. Колишній міністр та людина наближена до родини Бориса Єльцина, Михайло Зурабов, схоже, здатен до доволі високої терплячості у вирішенні його долі.

Зовнішньополітичне відомство РФ очолюване Сергієм Лавровим спробувало вигадати нову процедуру вступу Михайла Зурабова на посаду посла в Україні. За повідомленням низки ЗМІ, для нього готувалися вірчі грамоти без зазначення прізвища Президента України.

Реакція Віктора Ющенка на цю інформацію була логічною – він вказав на неможливість отримання українською стороною подібної вірчої грамоти, бо це суперечить міжнародному протоколу, а також українському законодавству, у якому звання Президент України є прижиттєвим.

Врешті-решт Росія вирішила не створювати нового прецеденту й посол прибув із документами, оформленими відповідним чином.

Станіслав Федорчук, для Новинаря

Половина донеччан зневірилась у виборах. Для неспокою є підстави

---

29.12.2009

автор Ольга Доровських

Донецьк – За даними останніх соціологічних досліджень, половина жителів Донецької області збирається ігнорувати майбутні президентські вибори. Люди не довіряють ані кандидатам на посаду Президента, ані самій системі виборів, кажуть соціологи. Що ж спонукатиме донеччан залишатись удома 17 січня – водохресні морози чи прогнозований високий рівень фальсифікацій?

Соціологи скористались негодою і сильними опадами на Донеччині, щоб поставити людям запитання: чи братимете ви участь у голосуванні, якщо буде аналогічна погода?

За даними незалежного дослідження соціологічної служби Миколи Гаврилова, проведеного 17–26 грудня, половина опитаних у відповідь на таке запитання відмовилась від волевиявлення у день виборів.

30 відсотків із них мотивували це негодою і приблизно стільки ж – безглуздістю цього заняття. Люди вважають, що результати виборів будуть сфальсифіковані.

Маленькі порушення – прикрі наслідки

І, виявляється, для таких припущень є реальні підстави. Як розповів Радіо Свобода заступник голови однієї з дільничних комісій Донецька Павло, вибори ще не розпочались, а члени ДВК і окружної комісії вже вдаються до порушень.

Павло скаржиться, що у день видачі бюлетенів у комісії віддали неповний комплект канцелярії, зокрема, не видали чорнило для печатки. Секретар зник із печаткою, і через те члени ДВК не змогли вчасно опечатати сейф із документами. Такі маленькі порушення призводять до фальсифікацій у майбутньому, каже Павло.

«Копіюються списки, і є двійники. Комісія пропускає двійника, він приходить і відрекомендовується так само, показує інший паспорт, але член комісії «свій». Спостерігач не може проконтролювати потік у дві тисячі осіб. Таким чином просотуються бюлетені «за Віктора Федоровича», – коментує працівник ДВК.

Одна з партій вже взялась за копіювання списків, анонімно розповідає працівник апарату цієї партії.

«Нам також потрібно копію реєстру. Я, правда, розумію, що це незаконно, але від нас вимагають! Потрібен електронний варіант – от у чому проблема!» – каже джерело.

Боятися слід фальсифікацій у ЦВК – політологи

Проте політологи заспокоюють виборців: основні кандидати настільки впевнені у власних силах, що не будуть вдаватись до фальсифікацій у ДВК. 2010 рік – час вишуканих технологій фальсифікування на рівні ЦВК, вважає політолог Станіслав Федорчук.

«Якщо подивитись на сучасний стан справ, то більшою загрозою є те, що більшість виборців не подивиться у попередні списки виборців, які вже є на дільницях, і в день виборів не зможе  проголосувати, однак це не стане перешкодою для визнання виборів недійсними», – говорить політолог.

Експерт радить заздалегідь знайти себе у списках виборців – це єдиний спосіб захиститись від махінацій на місцевому рівні.

---

Радіо Свобода © 2010 RFE/RL, Inc. | Всі права застережені.

Погрози з присмаком війни

Влада та політика

Сьогодні, 19:39    Станіслав Федорчук Новинар

novayagazeta.ru

Рамзан Кадиров: проблеми з Україною
– є особистим болем Росії і їх треба
ліквідувати

Чим ближче Україна наближується до розв’язки президентської кампанії, тим більш агресивними та частішими стають заяви російських політиків на українську тему. Якщо керівництво «Єдиної Росії» висловлює свою підтримку Віктору Януковичу як кандидату в президенти України, то президент Чечні Рамзан Кадиров взагалі закликав ліквідувати Україну.

У своєму інтерв’ю  Daily Telegraph від 21 грудня Кадиров висловив власне бачення російської геополітики та її завдань. Він заявив, що проблеми з Грузією, Південною Осетією та Україною – є особистим болем Росії і вже час ці проблеми ліквідувати.

Свою впевненість переконаність у перемозі над “проблемами” він обґрунтував достатнім розвитком російського військового комплексу та технологій. Враховуючи рівень Рамзана Кадирова, можливо, не варто було би надавати йому жодної уваги, як це порадив зробити керівник СБУ Валентин Наливайченко.

Однак інформація Daily Telegraph отримала своє поширення і схоже передбачалася саме для західного світу. Напередодні заяви Кадирова міжнародна правозахисна організація Amnesty International розповсюдила заяву щодо стану прав людини в Чечні: “П’ять місяців перед тим правозахисники Росії та всього світу втратили друга та колегу – Наталю Естемірову, провідного дослідника “Меморіала” в Чеченській республіці Російської Федерації. Після її вбивства, яке відбулося 15 липня 2009 року, “Меморіал” призупинив свою роботу в республіці.

Влада Чечні не припиняла залякувати та переслідувати правозахисників і тих людей, які прагнуть справедливості

З того часу влада Чечні не припиняла залякувати та переслідувати правозахисників і тих людей, які прагнуть справедливості у боротьбі з свавіллям. Деяким з них довелося виїхати з Росії, оскільки їхнє життя у небезпеці”.

Відсутність відповіді на запитання, чи пов’язаний Рамзан Кадиров з вбивством іншого правозахисника – Анни Політковської, додає рис режиму, побудованому в Чечні.

Вперта мовчанка західних лідерів, насамперед, ЄС та США стосовно діяльності колишнього бойовика та нинішнього президента Чечні Рамзана Кадирова – черговий прояв подвійних стандартів до прав людини.

Якщо Гельсінська угода, підписана в 1975 році, стала однією з причин постання правозахисних рухів на території СРСР, то нинішня система дотримання прав людини в Чечні і всій території РФ – створила передумови для фізичного знищення правозахисників, за мовчазного споглядання Заходу.

Заява Рамзана Кадировамістить доволі цікавий “сухий залишок”.

Заява Рамзана Кадирова і обмін думками речників українського та російського МЗС, який відбувся протягом тижня, теж містить доволі цікавий “сухий залишок”.

У минулий четвер, відповідаючи на запитання журналістів щодо заяви чеченського президента, міністр МЗС РФ Костянтин Лавров відхрестився від слів Кадирова, але не забув натякнути у жанрі радянської дипломатії: “Можу тільки сказати, що російська концепція зовнішньої політики не передбачає нападу на інші держави. Наша зовнішня політика має бути наступальною, якою вона і є, ініціативною, якою вона теж є, і в цьому буде, напевно, сенс нашої подальшої роботи”.

Подібна заява могла пасувати речнику російського МЗС до війни з незалежною Грузією, однак після неї – вона виглядає відвертим глузуванням з усього світу.

Запитання, чи має Російська Федерація зовнішню політику, залишається відкритим. Адже відверта ненависть до президента Грузії Михайла Саакашвілі з боку Кремля була чи не одним з найголовніших факторів у війні з Грузією.

“Самодержавна” політика керівництва Росії отримала підтримку у Раді Федерації, яка дозволили Президенту РФ внести поправки до закону “Про оборону”

“Самодержавна” політика нинішнього керівництва Росії отримала підтримку у Раді Федерації, яка 16 грудня цього року дозволили Президенту РФ внести поправки до закону “Про оборону”. Поправки дозволяють Президенту РФ одноосібно приймати рішення щодо спрямування збройних сил за межі країни. Попри позицію окремих експертів, які стверджують, що подібне рішення суперечить Конституції РФ та зауважень Парламентської Асамблеї Ради Європи, законопроект був прийнятий.

Мало того, голова комітету з питань оборони та безпеки Ради Федерації Віктор Озеров заявив про те, що необхідність таких повноважень стала ясною після конфлікту довкола Південної Осетії у серпні минулого року.

З огляду на прийняття цього закону, заява Рамзана Кадирова повністю вкладається в логіку подальшої експансії Російської Федерації, яку, схоже, не поспішають зупиняти представники європейських та євроатлантичних структур, нібито підтверджуючи тезу, що НАТО втратило будь-яке бачення викликів глобальної безпеки в Східній Європі та на Кавказі.

Коли питання безпеки та суверенітету незалежних країн колишнього СРСР перестало бути актуальним, а центральне питання ціннісного порядку для всього західного світу – дотримання прав людини, може бути зневаженим, чи варто покладатися на гарантії безпеки Україні, які висловлюються в усній формі?

Станіслав ФЕДОРЧУК, для Новинаря

Донецьк чи Донецк? Мовний вибір: нарис 4

Марта Шокало

кореспондент Бі-Бі-Сі, Київ

Помолитися на Донбасі легше російською

Останній репортаж із циклу “Невідомий Донбас”: нашумілі питання – мова, НАТО, ідентичність.

Клацнути Читати і слухати перший репортаж

Клацнути Другий репортаж

Клацнути Третій репортаж

Найчастіше, коли людей запитуєш, що вони знають про Донбас, у відповідь чуєш про російську мову.

“Там російською мовою всі розмовляють, там російськомовні школи. У вам ніхто нічого не купить, якщо ви на українській розмовляєте”, – такі відповіді почули ми на вулицях Полтави та Києва.

Чи можна заперечити цим людям, побувавши в Донецьку? Так і ні.

Ще в поїзді я стала свідком розмови між хлопцями, сусідами по купе, які поверталися з Києва до Донецька. Говорили про те, чому вони не розмовляють українською – один сказав, що не вміє, а інший – що йому українська не подобається.

“А чому ви до нас українською звертаєтесь? Вибачте, українською ми не говоримо”, – таке (по-російськи) чую від чоловіка у Донецьку, коли підходжу до нього з мікрофоном.

“Я вважаю, що ми тут росіяни, хохлів тут немає. Я вважаю, що Донбас російський і хотіла, щоб він був таким”, – відповідає мені інша донеччанка.

Український чи російський?

“Я думаю всім людям подобається Росія більше. Там і президент не те, що в нас. Та й життя, я думаю, краще”, – це відповідь молодого хлопця на моє запитання, українським чи російським є Донбас.

Проте більшість людей не такі категоричні.

“Ну, по-моєму, український звичайно. Ми ж в Україні, і паспорт у нас український. Якби ви мене запитали якою мовою розмовляєте, я сказав би що тільки російською і українською мовою говорити не збираюся”, – каже мені чоловік – товариш того, яким не захотів зі мною говорити українською.

Історик Надія Тімірова вважає “російськість” Донбасу одним із головних стереотипів або міфів про цей край, який переважає у свідомості українців. Головним чином через мову.

Вона наполягає, що потрібно розділяти поняття “російський” і “російськомовний”.

“З кінця XVIII століття і до 2001 року, коли проводився останній перепис населення, на Донбасі домінують українці. У відсотковому плані не було такого, щоб українці не були домінуючою нацією в цьому регіоні”, – каже вона.

Пані Тімірова також звертає увагу на парадокс: пересічний донбасівець орієнтується на Росію, але у побуті усі прагнуть до євростандартів.

Реалії і міфи

“Пластикові вікна хочуть вставляти якого виробництва? Євро. Ремонт у квартирі хочуть робити “євро”. І чомусь не говоримо, що хочемо зробити ремонт російського ґатунку. Ми хочемо бути з Росією, а при цьому ми хочемо в повсякденному житті носити європейського виробництва одяг, слухати музику на апаратурі європейського виробництва”.

З Надією Тіміровою погоджується і Олена Тараненко, яка досліджує міфи про Донбас.

Тезу про те, що Донабас є російським, вона вважає одним із головних міфів.

“У Донецьку багато людей, які ідентифікують себе як українці. Але рідна мова для них російська, – каже вона. – Українським політикам дуже хочеться, щоб мовне питання одночасно було прирівняне до питання національної самоідентифікації”.

“Актуальність” НАТО

Для того, щоб зрозуміти, що питання російської мови як другої державної насправді мало турбує простих донбасівців, достатньо маршруткою проїхатися з Артемівська в Донецьк, минаючи шахтарські містечка. Безпросвітність – ось слово, яке одразу спадає на думку.

Безпросвітність у всьому: на вулицях, в будинках, в пейзажах на обличчях людей.

Подвійне кодування: деякі проблеми серйозніші за НАТО

У Горлівці на автовокзалі перше, що бачиш – це рекламу, яка пропонує подвійне лікування від алкоголізму та куріння.

Ігор Тодоров, донецький професор, який пропагує на Донбасі ідеї євроатлантичної інтеграції (на лацкані піджака у нього натівський значок) каже, що політичні питання, такі як мова чи НАТО, не є тут актуальними.

“Я брав участь у кількох соцопитуваннях, і коли ранжують питання за значимістю, то питання мови, НАТО займає, в кращому випадку, десь останні місця наприкінці другого десятка. Бо люди передусім переймають своїми життєвими проблемами: як нагодувати родину, як одягти дітей”.

Розмаїття

У Донецьку є люди, які вважають питання про “російськість” чи “українськість” Донбасу взагалі недоречним. “Донбас – багатонацінальний край. І, мені здається, це питання деякою мірою неетичне”, – відповідає мені російською жінка і одразу переходить на українську.

Схожу думку чую також від директора Донецького драмтеатру, а також керівника комісії з питань культури та моралі при Донецькій міськраді Марка Бровуна.

“Я гордий з того, що на Донбасі живе більше 130 національностей, і ніколи за історію тут не було жодного випадку протистояння людей різних національностей”, – каже він.

Жінка – білоруска, батько – татарин, а дитина записана росіянином. Тут – таджик, тут – естонка, дитина – росіянин

Леонід Громовий

Але Марку Бровуну може заперечити донецький історик Леонід Громовий. Він розповідає, що міжетнічні стосунки на Донбасі ніколи не були простими.

“Жінка – білоруска, батько – татарин, а дитина записана росіянином. Тут – таджик, тут – естонка, дитина – росіянин”, – так Леонід Громовий пояснює, чому Донбас не справляє враження багатонацінального краю.

“Донбас – це територія, де формувалася нова порода людей, так званий “рабочий класс”. Можете сьогодні піти в будь-яку школу і запитати: ти знаєш свого діда? Переважна більшість не знають своїх дідів, прадідів, ні ким вони були, ні чим займалися”.

Перша українська школа

Саме це спонукало Леоніда Громового на початку 1990-их відкрити на Донбасі першу українську школу. Школа була суспільно-гуманітарного спрямування, бо і тоді, і зараз на Донбасі Леонід Громовий бачить головним завданням викорінення “совковості” і виховання нової, як він каже, не скаліченої української свідомості.

Леонід Громовий не злякався “біомаси”. Але зараз школа перестала діяти

“Мене запитували, чого я відкриваю школу в Донецьку, адже це, кажуть, інертна покалічена біомаса? А я кажу: ну попробуємо з такої біомаси робити людей. І нам вдавалося це робити без проблем!”, – розповідає Леонід Громовий.

Відкрити першу українську школу в Донецьку вдалося завдяки сприянню академіка Сахарова та інших представників московської наукової еліти, яких Громовий знав особисто. Місцева влада чинила перешкоди: півроку не давали приміщення, потім хотіли знести шкільний паркан, бо він був жовто-блакитного кольору.

Врешті школа стала “елітною”, конкурс сягав двадцяти людей на місце. Багато випускників Громового – зараз успішні люди, які переважно роз’їхалися по закордонах.

Але школи цієї більше не існує. Леонід Громовий, який знає 12 мов, і за свої погляди в радянський час відсидів у в’язниці та “психушці”, зараз безробітний. “Не тому, що я не хочу працювати, а тому що мені не дають такої можливості”, – каже він.

Гвинтики

Молодий історик Станіслав Федорчук – донбасівець в сьомому поколінні. Він так само, як і його вчитель Громовий, не має можливості працювати в Донецьку за фахом. Переможець багатьох всеукраїнських олімпіад з історії, він не сподівається захистити тут дисертацію.

Станіслав ситуацію, що склалася на Донбасі, пояснює так: “За сімдесять років панування на Донбасі радянської влади тут трапився нелюдський за своїми масштабами і обсягами експеримент, коли люди були змушені ставати гвинтиками в системі виробництва. Відбувалося змішування рас, народів під прапорами комуністичної ідеології. Зрозуміло, що мовою панівного класу мала стати російська. Саме цією мовою говорили на заводах, саме цю мову мали опанувати українські селяни, міщани, для того щоб тут працювати”.

Як наслідок, інші мови нацменшин, а також українська, були витіснені із вжитку на Донбасі, головним чином у містах.

Історик Надія Тімірова розповідає, що один її друг, батько і мати якого татари, і між собою в родині спілкувалися татарською, сина рідної мови не навчили. Вони боялися, що татарська заважатиме йому здобути освіту і зробити кар’єру у Донецьку.

Щодо української мови, то вона розповідає, що в радянський час дітям, батьки яких прибували на Донбас з інших республік СРСР, дозволялося звільнятися від вивчення української мови. Згодом не вчити українську дозволяли за станом здоров’я.

Я народився, все своє життя провів в Донецьку. Насправді тут нічого не заважає людям розмовляти українською мовою

Отець Ігнатій

“Якби в тій ситуації батькам і дітям запропонували звільнятися від фізики, я думаю, ще більше почали б звільнятися, – вважає Надія Тімірова. – Тому що людина завжди шукає легких шляхів. Оце дуже вдарило по іміджу українськох мови як навчальної дисципліни і української мови взагалі”.

Починаючи з 1951 до 1990 в Донецьку не було жодної української школи. Зараз у Донецьку 36 українських шкіл, але, як вважає Станіслав Федорчук, вони не є школами із повним циклом викладання українською.

Де поговорити по-українськи?

Ресторани швидкого харчування “Пузата Хата” та “Макдональдз” – єдині в Донецьку громадські заклади, де до вас можуть звернутися українською. Але, загалом, в російськомовному місті до української не ставляться вороже, хіба що дивуються і запитують, звідки ти. Якось їхала в таксі і таксист мені сказав, що йому незвично, але приємно чути українську, бо тут нею ніхто майже не розмовляє. Так, принаймні, вважає більшість.

“Я народився, все своє життя провів в Донецьку. Насправді тут нічого не заважає людям розмовляти українською мовою”, – говорить мені отець Ігнатій – священник донецького православного храму Київського патріархату.

Він вважає міфом твердження про те, що Донецьк є “антиукраїнським”. “В Донецьку є таке явище, як двомовний діалог, коли ви звертаєтеся українською, вам відповідають російською. І відбуваєтсья нормальне спілкування”, – каже він.

З отцем Ігнатієм ми розмовляємо біля церкви після служби на Покрову – день українського козацтва. Цей храм є одним із українських осередків в Донецьку – недільна служба тут називається “Молитва за Україну”.

Усі хто прийшов сьогодні до церкви, після відправи п’ють чай з тортом у кабінеті священника. Це переважно молодь.

22-річний Юрко Матущак – у вишиванці. Він з Донеччини, як і його батьки. Три останні роки він розмовляє українською, хоча родина у нього російськомовна.

Юрко Матущак вирішив говорити українською – і говорить

“Мені здається, що це – поклик генів, коріння”, – каже він.

Юрко очолює місцеву громадську молодіжну організацію “Поштовх”, яка, як він каже, займається українськими справами: організовує різні культурні акції. Він розповідає, що до них долучається дедалі більше молоді.

“Представники політичних еліт Донецька до нас ставляться з побоюванням. А прості донеччани, молодь – є таке поняття як дружній нейтралітет. Нейтрально, але з зацікавленням. У нас тут, на Донбасі, на мій погляд, дуже сильна ідеалізація, досить потужний романтизм. Те що для Львова, для Луцька, Івано-Франківська чи Києва є вже буденним, і на що менше звертається уваги, для нас це все є визначним”, – пояснює Юрко.

Товариш Юрка Ден, який організував в Донецьку перший і єдиний україномовний сайт, каже, що поки що все українське в Донецьку існує тут як в “гетто”.

“Але наше гетто – це робота багатьох людей протягом десяти років. Ми змогли це створити. Але хотілося б жити в Україні, а не в гетто, як десь воно є зараз. Ми хочемо жити в Україні, яка буде комфортна для українців, в якій можна реалізувати себе. В якій українське – це не якась фольклорна форма існування будь-чого, а просто нормальна суть існування людей”, – говорить Ден.

Невідомий Донбас

З молоддю, з якою я познайомилася біля церкви, я зустрілася ще раз – увечері на березі річки Кальміус. Вони проводять тут літературні читання.

Студентка Валерія із Алчевська розповідає, що починалося це все із флеш-мобу – зібралися почитати вірші, поспівати. І тепер “посиденьки біля Кальміуса” відбуваються регулярно. Часом тут збирається до сотні людей.

Посиденьки біля Кальміуса: тут читають українські вірші й співають пісень

Цього вечора нас менше, бо холодно. Але є гітара і кілька місцевих молодих поетів, які по черзі виголошують вірші. А потім гуртом співають українські пісні.

“Що б ви хотіли, щоб про Донбас знала решта України, чого вона, на вашу думку, досі не знає?”, – запитую я в молоді.

21-річна поетеса Ірина вважає, що Донбас дуже цікавий, бо різноманітний. “Все залежить від того, яка людина приїхала його сюди сприймати. Якщо вона налаштована на те, щоб сприймати таким, яким він є, то вона побачить багато цікавого. А якщо вона налаштована на якісь негаразди, то вона їх теж побачить”.

Ровесниця Ірини Станіслава хоче, щоб люди знали, що в донецькому краї є душа, яка “від щирого серця, дуже любить Україну”.

“Я знаю, що є загал, який думає інакше, але є одиниці, які думають саме так”, – говорить Станіслава.

І я подумала, що Юрко, Ден, Валерія, Ірина і Станіслава – це і є той “невідомий Донбас”, про який не знає Україна. А вони хочуть, щоб знала.

Застійна ковбаса і голодомори: 3-й нарис про Донбас

Ленін озирає околиці в Донецьку

Третій нарис із серіалу “Невідомий Донбас”.

Клацнути Читати і слухати перший нарис

Клацнути Читати і слухати другий нарис

“Я вирушила в Україну, на Донбас. Міста, в яких були трудові табори – Дніпропетровськ, Горлівка, Донецьк, Єнакієве, Кривий Ріг. Там у кожному парку стоїть танк із Другої світової, у центрі кожного міста – Ленін із дзвіницю завбільшки. Скрізь півонії – в садах і на ринках у букетах. Півонія – українська квітка. Але посеред усіх ленінів і танків вона здається радянською. Ніби війна вчора закінчилася або все ще триває, і вона росте серед свіжо підфарбованих військових машин. Вже десятки років фарбу регулярно поновлюють. Всьому залізному в Україні настав кінець – від водопровідних кранів до заводських силуетів – лише заіржавілі кістяки. А військова машина вся сяє. Глянеш на неї – й видно: це сяє страх перед мирним життям. Країна, якій дозволили покинути радянську імперію, через добрих шість десятків років по війні – все ще мародер перемоги”.

Це спогади про Донбас німецької письменниці Герти Мюллер.

Вона приїжджала сюди в 1990-их. У 1940-их роках, ще до її народження, тут була її мати, в’язнем у радянських таборах. Герта Мюллер – цьогорічний лауреат Нобелівської премії з літератури – присвятила Донбасу свою останню книгу.

Всьому залізному в Україні настав кінець – від водопровідних кранів до заводських силуетів – лише заіржавілі кістяки. А військова машина вся сяє. Глянеш на неї – й видно: це сяє страх перед мирним життям

Герта Мюллер

Вкоріненість радянського на Донбасі, про яку пані Мюллер писала ще у 1990-их, можна спостерігати і зараз у 2009-му.

Сто сорок три Леніни

На Донеччині досі найбільше міст, сіл та вулиць з радянськими назвами. Тут є 143 пам’ятники Леніну, сорок з яких у Донецьку.

Ленін стоїть на центральній площі міста – площі Леніна.

Один день біля нього я побачила молодь, перевдягнуту в піонерів, яких фотографували і знімали на камери. Іншим разом зустріла хлопців на скейтах та велосипедах.

Якось під Леніним зустріла купку пенсіонерів під радянськими прапорами. Чоловіки розповідають, що вони тут збираються кожну п’ятницю для “пропаганди лівих партій”.

“А ви вважаєте, що ці ідеї досі актуальні для Донеччини і взагалі для України?” – запитую.

“Ми вважаємо, що нічого краще не повинно бути для народу. Тільки ліві ідеї можуть покращити рівень життя”, – відповідає донеччанин і вручає мені газету “Рабочий класс”.

З іншого боку Леніна зустрічаю школярів. Їм років по десять-дванадцять. Запитую, хто це – і вони гуртом відповідають, що Ленін. Плутатися починають, коли згадують, хто він. “Письменник”, “політик”, “злодій” – чую у відповідь.

- Чи повинен пам’ятник Леніну тут стояти? – запитую далі.

- Так! – відповідають діти.

- Чому?

- Він багато приніс але і багато забрав.

- А якби комусь іншому тут пам’ятник ставили, хто б це міг бути?

- Сталін, – каже стиха хлопчик.

Поруч із пам’ятником Леніна – стела, на якій відома цитата Леніна про Донбас: “Донбас – це не випадковий район. Це район, без якого соціалістичне будівництво залишиться простим добрим побажанням”.

Історик Станіслав Федорчук пояснює, що така теза виникла тому, що Донбас розглядався комуністичним режимом як серйозне ресурсне джерело для майбутньої “світової революції”.

Але так само до Донбасу як виключно сировинного джерела ставилися і попередні власники шахт: британці, французи, бельгійці. До революції їм належало майже все вуглевидобування на Донбасі.

Контроверсійний Юз

Джон Юз, він же Х’юз чи Г’юз, вважається засновником сучасного Донецька, який колись називався Юзівка

Засновником Донецька вважають валлійця Джона Юза (Х’юза). Колись воно на його честь називалося Юзівкою. За радянської влади на два тижні місто перейменували у Троцьк, із 1924 року це було Сталіно. Донецьком він став у 1961 році.

Місцеві історики та влада досі сперечаються з приводу дати заснування міста. Науковці доводять, що перше поселення тут було у XVII столітті – козацька слобода Олександрівка. Мерія вважає, що Донецьк почався із Джона Юза, який тут у 1870-их роках побудував перший металургійний завод.

Безладне, брудне селище, до якого прилягали халупи і землянки. Скупчення цих землянок називали по-різному: Нахаловка, Собачеєвка, Кабиздоховка. Похмурий гумор цих назв якнайкраще визначав їхній безрадісний вигляд

Костянтин Паустовський

Зараз Донецьком розвішані рекламні щити, які вітають місто із 140-річчям, Джон Юз дивиться з біг-бордів, які рекламують нову пивоварню, його ім’я є у назвах магазинів та кафе, біля міськради Донецька пам’ятник Джону Юзу та генералу Ватутіну. Обидва встановлені недавно. Хоча, як розповідає історик Станіслав Федорчук, Ватутін до їхнього міста не має жодного відношення.

“Чим є сучасна місцева адміністрація, місцева еліта Донецька? Це, насамперед, люди, які вийшли з комуністичного минулого, але бачать процеси модернізації свідомості місцевого населення через створення історичних міфів – і Юз – це один з них. Він може прикрашати собою і пляшку з пивом і пояснювати, чому Донбас і Донецьк є настільки окремим від іншої України”, – каже він.

Шанований дослідник Донбасу японець Гіроякі Куромія у своїй книзі “Свобода і терор у Донбасі” пише, що “Дикий степ завжди був полем дикої експлуатації”. Не винятком були і часи Джона Юза. Про його непрості стосунки із шахтарями свідчать цілий ряд страйків та бунтів.

Деякі будинки, збудовані за часів Юза, ще стоять на Донбасі

Історики свідчать, що Джон Юз для придушення шахтарських повстань часто використовував працівників металургійного заводу. Металурги були привілейованіші, мали краще житло. Шахтарі жили на околицях в землянках.

“Безладне, брудне селище, до якого прилягали халупи і землянки. Скупчення цих землянок називали по-різному: Нахаловка, Собачеєвка, Кабиздоховка. Похмурий гумор цих назв якнайкраще визначав їхній безрадісний вигляд”, – так згадував Юзівку письменник Костянтин Паустовський.

Серед шахтарів переважали селяни, українські та російські. Вони приїжджали на шахти на заробітки. Коли приходив час сіяти чи збирати врожай, їхали додому. Оскільки цим зривався план видобутку вугілля, адміністрація Юза в цей час не виплачувала платню, забирала паспорти чи навіть наказувала на станціях не продавати шахтарям квитків.

Нова соціалістична бідність

Здавалося, що гасла Леніна про нову “владу робітників” мали би знайти відгук серед шахтарів. Але умови праці майже не змінилися і після Жовтневої революції.

“Романтика побудови соціалізму своїми руками у нас швидко зникла”, – згадував чоловік, який приїхав у пошуках роботи на Донбас на початку 1920-их.

А ось яким цей край побачив інший гість влітку 1932 року: “Бідність, у якій жила більшість робітників, справила на мене глибоке враження. Будинки поперехилялися, майже падали. Але біля багатьох шахт стояли сяючі нові будинки – шахтарські Палаци Культури. Це справді були палаци – покрита паркетом підлога, величезні зали для проведення зборів, скрізь портрети вождів. Але робітники сидять у своїх хижах, занадто стомлені й голодні, щоб бувати в палаці. У них немає навіть пристойної лазні, щоб змити з себе вугільний пил”.

Ми герої козаки, комуністи дураки, ми комуну разобйом – на Вкраїну жить пойдьом

Історик Станіслав Федорчук розповідає, що більшовики не одразу здобули симпатії донбасівців. В Юзівці на момент 1917 року більшість була не в більшовиків, а меншовиків та есерів.

Про неприхильність до нової влади свідчить і тогочасна народна творчість як ось ця частушка: “Ми герої козаки, комуністи дураки, ми комуну разобйом – на Вкраїну жить пойдьом”.

Борці й кості

В деяких районах Донбасу більшовики захопили керівництво з великими труднощами. Наприклад, у Костянтинівці у 1919 році влада впродовж чотирьох місяців змінювалася двадцять сім разів. Донбас, як пише історик Куромія, перетворився на поле кривавих розправ та жорстокості.

Будинок у Донецьку на вулиці Артема, 44 – зараз тут розташована державна музична академія імені Сергія Прокоф’єва. З 1939 по 1966 роки тут було НКВС, пізніше МДБ, КДБ.

Станіслав Федорчук називає це місце донецькою “фабрикою смерті”. На будівлі наприкінці 1990-их встановили меморіальну дошку в пам’ять про репресованих, але, як каже Станіслав, інформації про те, що тут відбувалося, більше не стало.

Він звертає увагу на те, що через дорогу від цієї будівлі – дитячий парк Сокіл, на території якого, за різними підрахунками, знаходяться рештки людей, від двох до п’яти тисяч. Але на території цього парку зараз стоїть пам’ятник борцям за радянську владу.

“Він стоїть якраз на кістках тих, хто постраждав від цієї влади. Ось така вишукана форма блюзнірства”, – зауважує Станіслав.

Одна з найгучніших операцій НКВД на Донбасі – це Шахтинська справа, яка була спрямована проти старої адміністрації заводів і шахт. Тоді було знищено майже всю технічну інтелігенцію.

Це було у 1928 році. Попереду Донбас очікує ще страшніше.

“З сімдесяти членів обласного комітету партії в травні 1937 на червень 1938 залишилося тільки шестеро. На металургійному заводі в Сталіно (колишня назва Донецька) терор залишив лише жменьку з-понад двохсот інженерів, потрібних для роботи заводу”, – такі дані наводить історик Куромія.

У своїй книзі “Свобода і терор в Донбасі” він стверджує, що саме Донбас з-поміж інших українських регіонів найбільше постраждав під час сталінських репресій 1936-38 років. Дослідивши тогочасні архіви КДБ він пише, що на Донбас припадає третина усіх страчених в Україні. Тоді, як він пише, багато донеччан вірило, що Москва взагалі винищила їх би всіх, якби не загроза цілковитої руїни промисловості.

“Нічого їсти”

Так само, як офіційна радянська історія відрізнялася від того, що насправді відбувалося на Донбасі, те саме було і в творчості. З одного боку – веселі радянські пісні про прекрасне життя шахтарів. З іншого боку – ось такі народні пісні: “Як у нас був Микола дручок, то хліб був п’ятачок, а як прийшли розумні комінусти, то нічого стало людям їсти”.

За радянської влади Донбас пережив принаймні три голоди. У 1921-22 роках та згодом у 1924-му вони були зумовлені складним економічним становищем.

Голодомор 1933-го на Донбасі, як і по всій Україні, був наслідком колективізації.

Письменник із Костянтинівки Василь Гайворонський, який до 1933 року керував журналом “Літературний Донбас”, а потім емігрував до Америки, писав, що у його місті під час Голоду їздили тільки дві машини: та, яка збирала трупи, і та яка збирала кволих дівчат. Їх відгодовували, і потім ними “користувалися” партійні бонзи.

Але навіть у найтяжчі часи Донбас приваблював людей. Історик Куромія пише, що історично Донбас зажди давав притулок утікачам, і що свою привабливість “вільного степу” він зберіг і під час колективізації. “Хто мав причини втікати, вірив, що зможе заховатися на Донбасі”.

Ось чому саме на Донбас як потенційно протестний регіон була спрямована особлива увага радянської влади. В негативному сенсі, а згодом у позитивному також.

Застійне благо

“Донбас в Радянському союзі був серед перших регіонів, – розповідає донецький історик Надія Тімірова. – Сюди спрямовувалися трудові ресурси, сюди виділялися бюджетні кошти. Ви людина молода, то, мабуть, не пам’ятаєте стан продуктового забезпечення радянських міст. Так от, Донецьк забезпечувався по першій категорії: тут вершкове масло можна було купити, м’ясо, ковбаси. Чого в інших містах не було”.

Надія Тімірова вважає, що насамперед через матеріальний добробут тих часів на Донбасі досі існує ностальгія за всім радянським, навіть серед молоді, яка народилася в незалежній Україні.

“Переважна більшість моїх студентів дотримується оцих стереотипів. Коли починаєш з ними розмовляти, вони свою стереотипну позицію не можуть аргументувати. Це існує на рівні підсвідомості. З покоління в покоління передають певні легенди про єдиний Радянський Союз, і як тоді добре жилося батькам”.

Щоб зрозуміти ностальгію Донбасу за радянськими часами, варто поїхати у Костянтинівку і піти на руїни заводу “Автостекло”, які займають десять гектарів у центрі міста. Їх видно, з якого боку не заїжджаєш у Костянтинівку.

Пізанська вежа разом з Колізеєм – не треба і в Італію емігрувати

Це був найбільший завод у Радянському Союзі з виробництва скла. Тут робили саркофаг на мавзолей Леніна, рубінові зірки на Кремль у Москві та ілюмінатори на космічні кораблі.

Еколог Володимир Березін, який проводить для мене екскурсію, показує дві величезні похилені заводські труби, які він жартома називає “Пізанською вежею”, а он там “Колізей” – обдерта цегляна стіна, де замість вікон зіяють дірки.

Залишки склозаводу в Костянтинівці – головна і єдина туристична принада міста зараз. А колись це було місце роботи більшості костянтинівців – тут працювало шістнадцять тисяч людей.

Ідучи стежкою, яка була вулицею процвітаючого комплексу, минаючи уламки, які були цехами, розумієш, чому тут, на Донбасі, лишилося так багато пам’ятників Леніну. І чому тут перед виборами політики згадують про Радянський Союз. На фоні нинішньої розрухи людей легко привабити минулим, яке вони ще пам’ятають, бо інша історія цього краю для більшості донбасівців залишається невідомою.

Україна без’ядерна: Чим заповнити вакуум безпеки?

Влада та політика

Сьогодні, 17:48    Станіслав Федорчук  Новинар

АР

Україна шукає нових гарантій
безпеки, тепер від ЄС

Україна шукає нових гарантій безпеки свого суверенітету, тепер від ЄС. Будапештський меморандум, як довела 18-річна історія української незалежності, не може гарантувати захисту за сучасних викликів.Нещодавно під час форуму Світова криза: безпекові наслідки та виклики для ширшої Європи заступник міністра іноземних справ України Костянтин Єлісєєв заявив, що Україна вперше в юридичній практиці ЄС вставила в текст угоди окрему статтю, яка передбачає політичні гарантії безпеки з боку Європейського Союзу.  Такий відхід пов’язаний з невизначеним статусом гарантій безпеки України, наданих Будапештським меморандумом 1994 року в обмін на знищення української ядерної зброї.

Україна вперше в юридичній практиці ЄС вставила в текст угоди окрему статтю, яка передбачає політичні гарантії безпеки з боку Євросоюзу

Вихід України з клубу ядерних держав був одним з визначених пріоритетів Декларації про державний суверенітет України. Логіка тодішніх парламентаріїв як демократичного, так і комуністичного табору була зрозумілою. Ядерну зброю контролювали в Москві. Однак не меншими були сподівання їхніх наступників, що добровільна відмова від ядерної зброї буде означати набагато легшу інтеграцію до європейських та євроатлантичних структур.

Коли 15 років тому, на початку грудня було підписано Будапештський меморандум про гарантії  національної безпеки з боку США, Російської Федерації, Великобританії, Китаю і Франції, він сприймався як документ, який мав реальну силу. На той час конфігурація основних геополітичних сил в Європі давала Україні можливість балансу між колишньою імперією СРСР та Заходом. Оптимістичні прогнози Френсіса Фукуями та інших західних футурологів про смерть тоталітаризму та практик авторитарного правління виявилися недалекоглядними.

Оптимістичні прогнози Френсіса Фукуями та інших західних футурологів про смерть тоталітаризму та практик авторитарного правління виявилися недалекоглядними

У річницю прийняття Будапештського меморандуму Президент України Віктор Ющенко, посилаючись на ускладнення  архітектури безпеки в світі  і в Європі, наголосив на необхідності нового міжнародно-правового документу, який би “міг дати відповідь на сучасні  виклики національної безпеки України”.

З цими тезами та пропозицією переговорів  щодо підтвердження гарантій безпеки України Президент Віктор Ющенко звернувся до лідерів ядерної  п’ятірки – Великобританії, Китаю, Російської Федерації, Сполучених штатів Америки та Франції. Таке звернення  – це наслідок неефективності  використання Будапештського меморандуму  українською дипломатією і нехтування принципів цього документу, як мінімум, однією зі сторін.

Звернемо  увагу на пункт другий Будапештського меморандуму: “Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної  Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують їх зобов’язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти  територіальної цілісності чи політичної незалежності  України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим  чином згідно зі Статутом Організації Об’єднаних Націй (995_010)”.

Активну участь Росії у президентських виборах 2004 року в Україні можна і варто розцінювати як спробу втручання у політичну незалежність країни. Крім того, історія з демаркацією кордону України з Російською Федерацією, яка має гарантувати непорушність територіальної цілісності, виглядає трагікомічно.  Інцидент на Тузлі засвідчив, що російська сторона відверто зневажає не тільки міжнародне право, а й навіть лояльного до неї Президента Леоніда Кучму.

Третій пункт Будапештського меморандуму показав свою ціну під час “газових воєн” Росії, які сприяли не тільки зменшенню підтримки чинного Президента, а й погіршенню міжнародного іміджу України, хоча меморандум гарантував з боку країн ядерного клубу: “утримуватись  від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення Україною прав,  притаманних її суверенітету, і таким чином отримати будь-які переваги”.

Попри те, що спільна заява Дмитра Медведєва та Барака Обами про підтвердження  гарантій безпеки для України мала надихнути українське керівництво на оптимістичні думки, вартість цих заяв доволі сумнівна.

Керівник українського МЗС Петро Порошенко заявив, що слід обговорити форми гарантій. ”Підтвердження гарантій безпеки є дуже важливим для України, але ми вважаємо за необхідне продовжувати дискусії з цього приводу, залучити до них експертів, щоб визначитись з тим, якими будуть нові форми цих гарантій”, –  наголосив він.

У річницю прощання з ядерною зброєю екс-Президент Леонід Кучма навіть пригадав слова Франсуа Міттерана, тодішнього президента Франції, який сказав йому: “Синку, не вір цим документам, тобі збрешуть”. Схоже, що Міттеран мав рацію, розуміючи, що декларативний характер меморандуму і відверта слабкість України на міжнародній арені не сприятимуть виконанню його положень.

Міттеран мав рацію, розуміючи, що декларативний характер меморандуму і відверта слабкість України на міжнародній арені не сприятимуть виконанню його положень

Лицемірний тон заяви Медведєва і Обами  щодо того, що без’ядерний статус зміцнив  безпеку  країн, які відмовилися від  ядерної зброї (Казахстан, Білорусь, Україна), зрозумілий. Відсутність ядерної зброї привела не стільки до посилення безпеки, скільки до маргіналізації міжнародного впливу, як мінімум, Білорусі та України.

Характерно і те, що після того, як Президент України звернувся до країн-гарантів з пропозицією переговорів щодо нових гарантій безпеки, адміністрації та дипломати мусіли (згідно з Будапештським меморандумом) надати свої пропозиції. Як бачимо, жодна зі сторін гарантій не поспішає ініціювати переговори, обмежуючись заявами. 

Після російсько-грузинської війни, віри в неможливість конфліктів за участю РФ на теренах інших пострадянських республік немає. Безкарність дій РФ показала, що союз Газпрому та Кремля здатний бути ефективним перемовником із Заходом, навіть якщо ціна переговорів – суверенітет колишніх радянських республік. 

Безкарність дій РФ показала, що союз Газпрому та Кремля здатний бути ефективним перемовником із Заходом, навіть якщо ціна переговорів – суверенітет колишніх радянських республік 

Тим часом, в грудні оборонний комплекс України отримав найбільше в своїй історії замовлення на постачання зброї до Іраку. Російська сторона відреагувала доволі болісно, розпочавши чергову інформаційну кампанію проти України (Про це дивись Кольчуга – 3. Ігри дезінформації). Зрозуміло, що політичний вплив США в такому рішенні керівництва Іраку був визначальним. Однак в обмін Україна погодилася знищити ракетні комплекси “Скад”, які здатні нести ядерні заряди.

Проте успішні замовлення для оборонного комплексу не вирішать головного  питання, яким чином заповнювати ”вакуум безпеки” (за висловом Тараса Стецьківа), що утворився в Європі внаслідок неприєднання України до європейських та євроатлантичних  систем безпеки?  

‘Суть Донбасу – свобода і терор’. Нарис 2

Марта Шокало

Кореспондент Бі-Бі-Сі, Київ

 

Артемівський залізничний вокзал із погруддям самого Артема. Тут мало хто пам’ятає дореволюційну історію міста

Другий нарис із циклу “Невідомий Донбас”, що лунав у радіоформаті на хвилях Бі-Бі-Сі: сіль, індустріалізація, свобода і терор.

Клацнути Перший нарис читайте і слухайте тут

“Незважаючи на свої маленькі розміри, Донбас, містячись далеко від політичних метрополій Москви і Києва, завжди був політичною проблемою для центру, неслухняною дитиною Москви та Києва”, – так про Донбас пише японський історик Гіроякі Куромія у своїй книзі “Свобода і терор у Донбасі”, яку він засновує на закритих до 1990 року архівах КДБ та свідченнях людей.

Програти у альтернативному форматі

“Це найкраще, що мені довелося читати про історію мого краю”, – пише донбасівець, нинішній віце-прем’єр Григорій Немиря у передмові до українського перекладу, що вийшов друком у 2002-му році.

Гіроякі Куромія доводить, що саме ці два поняття – “свобода” і “терор” – є визначальними в історії Донбасу.

Справжні донецькі козаки

“В той час як політична жорстокість була невід’ємною частиною історії Донбасу, парадоксальним чином Донбас, степова земля, на якій колись панували козаки, символізувала свободу в народній уяві і у сприйнятті Москви і Києва”, – пише він.

Донецький степ в усі часи приваблював втікачів та шукачів волі. Першими тут, як розповідає історик Надія Тімірова, були козаки. Вона називає Донбас регіоном, де, власне, і починає формуватися козацтво.

Козаки першими розвідали промисловий потенціал Донбасу: спочатку знайшли тут сіль, а згодом вугілля.

Проблема Донбасу і Донецька у тому, що ті культурні шари, які існували до радянської влади, старанно зачищалися, оскільки треба було не залишити жодних слідів їхнього панування на цій земл

Історик Федорчук

Дослідник історії Донбасу Володимир Березін розповідає про це так: “Козаки знали, що десь там, у Лисичанську, багато лисячих нір. І лиси із цих нір викидають якесь каміння, яке дуже гарно горить. Це і було вугілля. Козаки використовували його для видобутку солі. А потім вже при Петрі І приїхали науковці, взяли його на дослідження у Санк-Петербург, і з’ясували, що це – антрацит. І от з цього пішло вбивство нашого краю!”.

Козаків також вважають засновниками багатьох міст на Донбасі, зокрема Донецька. Але, як розповідає історик Станіслав Федорчук, в донецькому краєзнавчому музеї згадок про це майже немає.

“Проблема Донбасу і Донецька у тому, що ті культурні шари, які існували до радянської влади, старанно зачищалися, оскільки треба було не залишити жодних слідів їхнього панування на цій землі”, – каже він.

Білі плями

Білі плями в історії зустрічаються на Донбасі повсюди. Для прикладу – місто Артемівськ. Це одне із найстаріших міст у Донецькій області – засноване 500 років тому. Колись воно називалося Бахмут.

“Я і мої однодумці називаємо себе не артемівцями, а бахмутчанами”, – каже Володимир Березін, батько і дід якого народилися у Бахмуті. – Але ми, бахмутчани, тут як індійці в Америці. Нас ніхто не хоче визнавати. Нам кажуть, що Бахмута не було. Ось є Артем – і все”.

Бахмут перейменували в Артемівськ у 1924 році.Так місто називається досі. Еколого-культурний центр “Бахмат”, яким керує Володимир Березін, намагається повернути місту давню назву. Але постійно наштовхується на опір місцевої влади.

“Вони нам кажуть: навіщо нам якийсь мусульманин Бахмут, краще вже революціонер Артем. Який мусульманин?! Який Махмут-Бахмут?”, – обурюється Володимир Березін і пояснює, що назва міста походить від назви річки Бахмут. А річка називається так, бо колись у цих степах водилися дикі коні “бахмати”.

Нічийні коти на вокзалі в Артемівську. Колись тут водилися дикі коні – бахмати

 

Бахмут був центром території, яку згодом назвали Донбасом, до 1932 року. Тоді столицю області перенесли до Донецька, ще через шість років Донецьку область розділили на дві – Донецьку та Ворошиловградську, нині Луганську.

Українське минуле

Станіслав Федорчук розповідає, що Донецьк став центром Донбасу, тому що Бахмут було містом “з серйозними українськими традицями”.

“Більшовики, обираючи собі за центр Донецьк, намагалися провести межу між Донбасом як землею з аграрним типом мислення, власне, українським, і абсолютно новою, як висловлювався Ленін, індустріальною фабрикою, навколо якої виникає поселення”.

Мало хто знає, що у 1917 році у Бахмуті знаходився цілий українізований полк, і що перший жовто-блакитний прапор був піднятий над Бахмутською земською управою, коли тут на виборах 7 % взяли українські соціал-демократи.

Японський дослідник Куромія пише, що подальша колективізація та індустріалізація, яка провадилася в Радянському Союзі, стимулювали рух багатьох українців на Донбас.

“Ця тенденція підбадьорила націоналістів і занепокоїла Москву”, – пише він. Оскільки пролетарські, в основному російські, міста заполонили українські селяни. А село тоді було головною підтримкою українського націоналізму.

“Урбанізацію та індустріалізацію часто асоціюють з виникненням сучасного націоналізму, і це слушно у випадку з Донбасом”, – пише Куромія.

Письменник Антоненко-Давидович згадував, що у 1929 році був вражений ходом українізації Юзівки (колишня назва Донецька), яка раніше здавалася безнадійно зрусифікованою. Він пише, що хоча майже усі українські таблички, які він бачив, були з помилками, він з радістю помітив, що україніцізація іде з низів: шахт і заводів.

Українізація була схвалена і підтримана українськими комуністами. Головним її ідеологом був корінний донбасівець Микола Скрипник, 2-й секретар ЦК КПУ.

На думку одного з тодішніх радянських керівників Льва Троцького, українізація мала зберегти громадянський мир серед українців, чию національну ідеологію він називав “вибуховою силою величезних розмірів”.

“Без українізації ми мали б в Україні громадянську війну під націоналістичними гаслами”, – казав він.

Діти різних народів

Українізація на Донбасі у 1920-ті роки була настільки потужною, що навіть російські письменники, які тут працювали, починають писати українською. Тут розвивається українське книговидання, яке приваблює сюди письменників з усієї України.

У Костянтинівці виходить український журнал “Літературний Донбас”. Так триває до 1933 року.

У 1933-му Микола Скрипник, який провадив українізацію, застрелився, почали закриватися українські школи, інтелігенція була репресована, хто зміг, утік з Донбасу.

Станіслав Федорчук вважає, що якби проект українізації не завершився репресіями, то зараз Донбас був би “розвиненою спільнотою різних народів”. Оскільки українізацію або так звану “коренізацією” інші національні громади Донбасу – їх тут понад сто – використовували як можливість для власного розвитку.

На той час в Донецькій області з’явилися цілі національні округи – німецькі, грецькі. В Маріуполі вікрився грецький університет.

Після українців та росіян німці та греки – найбільші етнічні громади на Донбасі. Масово вони почали приїжджати сюди за часів Катерини ІІ. За часів Сталіна вони разом з українцями зазнали найбільших репресій.

“Село оточувалося, НКВС приходило, на збори давалося 15–20 хвилин. І ніхто не знав, куди і навіщо виселяли”, – голова німецької громади Донбасу Олександр Дингіс розповідає, як у 1941 році з Донбасу виселяли його батьків.

Сам він народився у таборі для депортованих німців в Сибіру. В Донецьк його родина нелегально повернулася після 1964-го, коли зі спецпоселень зняли колючий дріт.

Олександр Дингіс розповідає, що по поверненні в Донецьк два роки вони прожили в дворі школи, у сараї для дров. За іронією долі через дорогу був і є дім його прадіда – величезний будинок, в якому тоді було правління 22-го з’їзду КПРС і телеательє, а зараз його викупив приватний підприємець.

Пригнані голодом, прислані партією

Три покоління переселенців: пані Катерина, син Степан та народжений тут Андрій Тимчак

Історик Станіслав Федорчук розповідає, що великі міграційні процеси на Донбасі почалися після Голоду 1933-го. Радянська влада скеровувала сюди людей із Росії, з інших областей України.

Крім того, як пише японський історик Куромія, на Донбас відправляли злидарів, безпритульних, колишніх в’язнів з усього Союзу – відповідно Донбас в очах влади був підозрілим і неминуче став об’єктом масового терору.

Багато на Донбас було привезено людей із Західної України, після того як у 1939-му вона увійшла до складу СРСР.

Говорити з переселенцями я їду у село Званівку Артемівського району.

99-річна Катерина Андріївна та її син Степан приїхали на Донбас у 1951 році із Західної України. Їхнє колишнє село Ліскувате після операції Вісла відійшло до Польщі. А їх виселили сюди. Однак баба Катя не погоджується з істориками і каже, що вона хотіла сюди їхати.

Той камінь, що там закопаний коло клуба, то брехня на нім там є написана. Там написано, що люди не знали, куди їдуть – всьо ми знали

“Той камінь, що там закопаний коло клуба, то брехня на нім там є написана. Там написано, що люди не знали, куди їдуть – всьо ми знали”, – так починає нашу розмову пані Катерина.

Вона каже, що їй там на батьківщині не було за чим “жалувати”. “Мені там було дуже трудно. Халупа була недостроїна, далеко від села”.

Дід Степан розповідає, що переселення на Донбас люди сприймали по-різному.

“Хтось з удовольствієм, хтось плакав. Ну ми як молоді, люди грамотні, по сім класів кончили, зразу – карту в руки. Ось вам Артьомовськ, ось вам Сталіно, Ліман, Сєвєрськ, тут десь Звановка … Ну а так ми були б поляками, могли б там остатися. Ну а раз ми українці – їзжайте, степи широкі”.

І баба Катя, і дід Степан досі згадують, як їх тут гарно приймали. Кілька років вони жили по людях, доки не побудувалися.

Зараз у Званівці два райони – стара і нова Званівка. У новій живуть переселенці.

“Ще не спорчена”

Саме переселенці привезли Україну на Званівку, каже званівчанин Андрій Тимчак. Він народився у Званівці, із Західної України сюди приїхали його батьки.

“Вони привезли ще не спорчену Україну. Коли вони приїхали, тут уже на цій Україні ні колядували, ні щендрували… “, – пояснює мені Андрій вже типовою донбасівською говіркою.

Він розповідає, що у Званівці досі на Різдво водять вертепи – це дивина для Донбасу, тому у село привозять екскурсії. Незвичайна Званівка ще й тим, що тут дві церкви: православна Московського патріархату, яку Андрій називає “руською”, та греко-католицька або “українська”.

Андрій знайомить мене із молодим отцем Клавдієм, який приїхав у Званівку з Самбірського району на Львівщині. Він хвалиться, що до його церкви у неділю приходить людей триста, в той час як до іншої – душ десять-п’ятнадцять.

Довоєнний вакуум

Щоб зрозуміти історію Званівки, яка була заснована 500 років тому, Андрій Тимчак веде мене на кладовище. Ми шукаємо з ним поховання раніше 1941 року … і не знаходимо.

“Хто тут зараз живе, то це зовсім не ті люди, що були тут в 1900-му році чи навіть у 1920-му. Радянська влада зробила всьо, щоб ніхто не знав, куда ділись люди, які жили тут раніше”, – каже Андрій.

Ану оцю Звановку сімнадцять раз захватували німці-рускі, німці-рускі. Двадцять п’ять тисяч лягло отут в Звановкі, в селі, яке ніхто не знає. Двадцять п’ять тисяч!

Він вважає, що історія його села, як і багатьох інших, писалася після війни. До війни, як він каже, “все згребли бульдозерами”.

“Ану оцю Звановку сімнадцять раз захватували німці-рускі, німці-рускі. Двадцять п’ять тисяч лягло отут в Звановкі, в селі, яке ніхто не знає. Двадцять п’ять тисяч!!!”

Немає на званівському кладовищі і згадок про Голодомор 1933-го. Навіть безіменних могилок, які є по інших українських селах. Голод у Званівці був, але тут, на Донбасі, це досі визнають не всі.

“Є факти, що тут у Званівці був страшний голод. Тим не менше місцеве начальство, коли збирало голів партій по Артемівському району, спеціально запросило історика, який доводив нам, що у нас в Артемівському районі не було Голодомору, фактів, які б це підтверджували, нема”, – розповідає Андрій.